10 крутих місць Америки, про які ви не знали

Розповідає блогер Олександр Бєлєнький, він же macos:

Я вирішив зібрати в одному місці все найцікавіше і смачне з автопробігу в 10 тисяч кілометрів по східному узбережжю США – від лавочки з видом на Канаду до пляжу з видом на Кубу. Зеки-умільці і дівчинка, яка зупинила холодну війну. Американський МГУ і мегаполіс, загублений в лісах. Шосе над океаном і місто, населене виключно циркачами та виродками … Така Америка дуже відрізняється від того, що звикли бачити росіяни – що по телевізору, що в подорожах. Не чекайте Трампа і Обами, не сподівайтеся на Нью-Йорк і Лас-Вегас, так само як і на Голлівуд і Йеллоустоун. Тут тільки справжні люди і реальна країна, яка вона є. І це значно крутіше. Поїхали!

Про все це можна написати ціле дослідження. П’ять років тому, до речі, я так і зробив. Проїхав 35 штатів за два місяці і потім написав книгу «Двоповерхова Америка». Тепер такого не вийде: повернувшись із США, я відразу занурився в роботу, а потім і в інші поїздки. Та й старію, напевно! Але вам же краще: про найцікавіше я вирішив розповісти коротко.

Західна Вірджинія

Один з тих штатів, про які я не можу сказати нічого однозначного. Був тут разів зо три і завжди проскакував повз, транзитом. Місця тут мальовничі, люди живуть в дрібних містечках: найбільший звуть Чарльстон, і, зуб даю, ви про нього навіть не чули. Ясен пень, там всього 50 тисяч населення.

Ну а пісня-то взагалі про інший штат, про західну частину звичайної Вірджинії.

Сім років тому в місті Тармонд жило п’ятеро осіб: один чоловік та чотири жінки. Здивуєтеся, але офіційно не було зареєстровано жодної родини. Чим вони там займалися при такому співвідношенні – піди запитай. Зараз питати вже нікого: судячи за особистими спостереженнями, населення містечка почало зменшуватися і сьогодні становить твердий нуль.

Лінія залізниці була хорошим магнітом сто років тому, але зараз часи змінилися, поїздів в Америці поменшало, та й не роблять  експреси зупинки в таких дірках. Хоча станція досі є.

Все місто в одній фотографії. Всередині будівлі порожні, хоча всі входи забиті і всередину не потрапити. Припарковані машини належать працівникам залізниці – щось вони там робили, копалися.

Мен. Дівчинка, яка зупинила холодну війну

Одним з героїв мого дитинства була американська школярка Саманта Сміт – дівчинка, яка написала лист радянському генсеку Андропову. «Чи хочуть росіяни війни?» – запитала Саманта, не дуже сподіваючись на відповідь. Але він стався: Юрій Володимирович не просто запевнив, що ніхто в СРСР не хоче просто так бомбити Штати, а й запросив юну міс Сміт в гості, подивитися, як живуть її однолітки по інший бік океану і ідеології.

Саманта Сміт запрошення прийняла, весело і цікаво провела час у Москві і в Криму. А заодно навела мости між росіянами та американцями – як серйозними дядьками-тітками, так і однолітками-дітьми. З тих пір напруження холодної війни пішло на спад. Два роки по тому, в 1985 році, Саманта разом з батьком загинула в авіакатастрофі. Але американці з вдячністю пам’ятають маленьку дівчинку, що зупинила холодну війну. Їй поставили пам’ятник в місті Аугуста, столиці штату Мен, де жила Саманта.

Висока дівчинка в сорочці з короткими рукавами тримає в руках голуба, що розправив крила, і посміхається – так, як можуть усміхатися тільки діти, яким незрозуміло, заради чого дорослі готові воювати, коли домовитися про мир – це так просто. Поруч з дівчинкою сидить маленький ведмедик і тягне до неї руку.

«Штат Мен пишається своєю дочкою, і ми пам’ятаємо, чому вона нас навчила: одна дитина може зіграти важливу роль для миру на планеті», – так написано на камені поруч з пам’ятником. А я думаю, що пора американцям і росіянам, дітям і дорослим перечитати і переглянути історію Саманти Сміт і згадати, що нам нема за що битися один з одним.

Коннектикут. Перші гамбургери Америки

Сьогодні вже ніхто не згадає, хто і коли вперше придумав класти котлету між двома шматками хліба, але власники невеликої кафешки «Луїс Ланч», що в місті Нью-Хейвен, впевнені, що трапилося це саме тут.

Непоказний інтер’єр, подряпані столи і стільці, тьмяне світло. «Дешева ригаловка», – подумає читач і буде не так вже неправий.

Але якщо тут обідають поліцейські – місцю варто довіряти. Подають тут, власне, одне-єдине блюдо – гамбургери. Ви можете вибрати, з сиром або без, але назва від цього не зміниться.

Заклад працює вже 122 роки, так що у «Макдоналдса» і «Бургер Кінга» суперечку вони виграють: «Луїс Ланч» подає свої бургери як мінімум на 60 років довше. Печі теж автентичні, котлети смажаться на решітці, вертикально.

Сам же «гамбургер XIX століття» виглядає зовсім не так, яким ми звикли бачити сендвіч. Два тонких шматка тостового хліба, величезна котлета і свіжий помідор. А не навпаки, як роблять тепер. І так, це було смачно!

Ну а ми подорожуємо далі, в Пенсильванію. Так живуть американські бідняки. Хоча це, звичайно, не гетто.

Пенсильванія. Храм знань

В місті Піттсбурзі 446 мостів і десятки церков, які сьогодні «змінили конфесію». Колись це було настільки релігійне місто, що навіть головний будинок університету вони побудували у вигляді католицького собору … висотою в 32 поверхи!

Будівля так і називається – Храм знань. І всередині схожість з готичним собором тільки підсилюється.

Хоча комусь архітектура може нагадати старий добрий Хогвартс.

Університет, хоча й виглядає старим, був побудований у 1930-ті роки. Свого часу це була найвища в світі навчальна будівля.

Америка – країна емігрантів і завжди пам’ятає про це. У Піттсбурзі живуть вихідці з 24 країн, та при будівництві університету цю особливість захотіли підкреслити в дизайні аудиторій: так з’явилися два з половиною десятки «національних кімнат”, побудованих в стилі цих країн. Так виглядає російська кімната.

А ось українська. Після 1991 року довелося добудувати кілька кімнат, додавши українську і вірменську, щоб не ображати студентів. А ось югославську кімнату залишили без змін.

Ізраїльська кімната оброблена єрусалимським каменем, на підлозі – справжня мозаїка з левом.

Сирійсько-ліванська аудиторія більше нагадує кальянну, але тут проводять серйозні дискусії і семінари. Кальянна тут за рогом, в будівлі церкви (не жарт).

Мен. Люди похилого віку і трамваї

Це не будинок для людей похилого віку, але називайте так, якщо хочете. У черговому маленькому містечку на березі океану є місце, де не дають старій техніці померти: трамваї і тролейбуси, що  відслужили своє, з усього Східного узбережжя звозять сюди в музей Seashore Trolley, де їх відновлюють і ставлять «на колеса», в якому б вигляді вони не прийшли.

Старі трамваї катають туристів по спеціально прокладеній через ліс залізниці.

Охочих набирається море, і це не тільки ностальгуючі по юності пенсіонери, поїздка на ретротрамваї – розвага для всієї родини.

Машиністи і кондуктори в цьому незвичайному місці – теж пенсіонери. Багато з них працюють волонтерами, тобто не отримують зарплату. Але виконують свою дитячу мрію.

Нерухома експозиція тут теж присутня, хоча, як запевняють, вся відновлена ​​техніка на хорошому ходу, і час від часу вони змінюють рухомий склад для екскурсій, щоб не застоювалася.

В той день я дізнався, що колись по Філадельфії ходили трамваї бізнес-класу з м’якими кріслами і килимами.

Стану дідом – приїду сюди волонтером. Або просто куплю свій автобус.

Автобуси в музеї теж є: великі, красиві, затишні. Так і хочеться обійняти цих людей похилого віку.

Мен. Подарунки, зроблені злодіями і вбивцями

У Росії нещодавно зареєстрували товарний знак «Зроблено в тюрмі», а в Америці зеки відкривають власні магазини.

Так, в черговий дірі під назвою Томастон вже не перше десятиліття існує Maine State Prison Showroom – магазин сувенірів, зроблених руками ув’язнених в’язниці штату.

Майже все зроблено з дерева, до того ж вручну.

Клеймо «зроблено ув’язненим» має, по ідеї, відштовхувати, але в магазині повно народу.

Одні вироби по-дитячому наївні, інші сповнені тюремної романтики.

Засуджені роблять нехитрі речі, але і вони вимагають деяких навичок в деревообробній галузі. Ціни на такі сувеніри теж різні, від пари доларів до кількох сотень – наприклад, за великі моделі кораблів, зроблені з ювелірною точністю.

Скарбничка у вигляді камери.

Будиночки для ляльок.

Магазин відкритий з ініціативи самої в’язниці, і за продані речі майстер отримує гонорар за вирахуванням комісії. Я теж купив кілька таких сувенірів: невелику пастку для лобстера і дерев’яну модель корабля для збірки (поки все ще не зібрав).

Північна Кароліна. Місто без доріг

У Штатах таке майже не зустрінеш, навіть грунтовки тут рідкість: вони бувають приватні і ведуть до далеких ферм або взагалі служать якимись задніми дорогами на ранчо. Але є місце, де асфальту нема зовсім, а по вулицях можна їздити тільки на спущених колесах, щоб не застрягти в піску.

Це Зовнішні мілини, Outer banks, – піщані острови в штаті Північна Кароліна.

На пляжі живуть дикі коні. Людей вони не просто не бояться, а взагалі ігнорують їх. Чи пов’язані коні з відсутністю асфальту – не знаю.

Джорджія. Атланта – мегаполіс в лісі

З великими американськими містами мої стосунки не складаються. Для мене всі вони на одне обличчя, і робити там абсолютно нічого. Ось і про Атланту я сказав би точно так, а швидше за все, навіть і проскочив місто повз, але там живе родич, якого я хотів відвідати.

Завдяки йому я зміг дізнатися про фішку і відміну Атланти від інших подібних міст: за межами центру міста не видно. Він майже весь одноповерховий і потопає в зелені: вдивіться в цей ліс на задньому плані. Все це місто, до самого обрію!

Втім, це головна і єдина відмінність: в іншому Атланта для туриста нудна.

Якщо ви фанат «Кока-коли», ще куди не йшло.

Зате тут добре жити: в Атланті є робота і можливості.

Так живуть скромні мільйонери. Навіщо переїжджати в Тоскану, якщо любиш Америку? Нехай Італія приїде до тебе.

Навіть трешачок в Атланті якийсь інший, нешкідливий.

Кілька років тому останнє страшне гетто перетворили в квартал для хіпстера – з маркетом, смузі і крафтовим пивом.

Гопники за помахом чарівної палички самоусунулися. А може, теж мімікрували?

А все тому, що бог є любов.

Флорида. Клоуни поїхали, цирк залишився

Але якщо хочете реальної жерсті, я вам покажу. Їдемо в Пітер, штат Флорида.

Сьогодні це одне з найсумніших місць в Америці, тому що тут жили люди, які несли радість. Клоуни, акробати, еквілібристи, дресирувальники …

Влітку бродячі артисти роз’їжджалися по всіх 50 штатах, даючи циркові вистави на потіху дітям та дорослим.

А взимку поверталися сюди, в Гібсонтон – єдине місто країни, де вони були серед своїх. Де карлики, гермафродити, сіамські близнюки були не потішними виродками, а звичайними людьми. О, це було унікальне місто!

Все це в минулому, і бродячий цирк зжив себе, йому на зміну давно прийшли телешоу. Легенди пішли в світ інший, а нових не з’явилося.

У Гібсонтоні вкрай недовірливо ставляться до сторонніх і навіть від своїх сусідів намагаються відгородитися парканом. Рідко для Америки.

У дворах можна помітити багато покинутих циркових фургонів, але деякі з них, здається, ще на ходу.

Втім, циркачів я не зустрів, а спроба побувати в їх лігві, ресторані «Сноутаун», закінчилася провалом: він був закритий, можливо назавжди.

Як і єдиний в світі музей бродячого цирку, який працює лише в суботу та неділю з 12 до 17 годин.

Флорида. Морське шосе – 200 кілометрів дороги над океаном

На південь від Маямі лежить архіпелаг Флорида Кіс з декількома тисячами коралових островів. Найбільші з них з’єднані автомобільною дорогою, по якій можна дістатися до найпівденнішого міста континентальної Америки, Кі Веста. І шлях туди подарує чи не більше вражень, ніж саме місто.

З’їздити сюди я рекомендую кожному. По-перше, це зовсім інша Америка, що відрізняється навіть від спекотної Флориди: це вже якісь натуральні Кариби, з білим піском, ледачими, дочорна засмаглими хлопцями (не плутати з мігрантами-латиносами з Майамі) під кокосовими пальмами і дредастими укуреними музикантами. На кожному з острівців є своя фішка.

Але дорога через острови варта окремої розповіді, тому що це восьме чудо світу. І справа не в тому, що прокласти 200 кілометрів автобану просто по дну океану – це саме по собі круто (хоча фанати Кримського моста і зараз почнуть бурмотіти щось про патріотизм).

Історія дороги на Кі Вест – це про ожилу мрію і про те, що навіть неможливе можливо. Сто років тому це була не автомобільна дорога, а залізниця, побудована над водами Мексиканської затоки з ініціативи директора залізничної компанії Генрі М. Флаглера. Нічого подібного в світі ще не існувало (і не існує до цього дня): загальна довжина залізниці склала 248 кілометрів, з них 70 кілометрів проходили по 47 островах затоки. З 170 кілометрів ділянки Джевфіш – Кі-Уест 59 проходило з відкритого моря. Близько 32 кілометрів лінії було побудовано на штучних насипах, 27 кілометрів – на 38 бетонних і залізобетонних мостах.

Залізниця була зруйнована в 1935 році найсильнішим ураганом, який отримав назву «шторм століття». Стихія забрала з собою 400 чоловік, спустошила кілька островів, знесши всі будівлі. Компанія, яка володіла залізницею, не змогла знайти кошти на відновлення зруйнованих ділянок і збанкрутувала, а штат Флорида не вважав за доцільне відновлювати дорогу через Велику депресію і відсутность зайвих коштів.

Згодом дорогу переробили в автомобільну, проклавши в уже існуючому коридорі залізничних шляхів. А в 1980-і роки паралельно старій дорозі побудували вже сучасне Морське шосе, з якого добре видно залишки колишнього транспортного дива. А для найцікавіших скажу, що, прокатавшись по островам, можна зібрати цілий поїзд, старі вагони тепер використовуються в іншому призначення.

Флорида. Американська Венеція

Довгий же вийшов пост. Якщо дочитали до цього місця – ви молодець, тисну руку і знімаю перуку. Змістовна частина репортажу закінчилася, тепер можна просто погортати фотографії міста Марко Айленд, який ще називають американською Венецією. Ох, знали б ви, скільки тут в одній Флориді таких «Венеція»!

Місце дуже класне, я був тут в гостях кілька днів і з задоволенням би повернувся. Мабуть, найпрекрасніше, що є в жаркій і брудній Флориді.