Дев’ять годин шляху заради однієї фотографії «язика Троля»

Блогер під ніком cosytriangle поділилася враженнями від своєї подорожі до “язика Троля”:

Обдумуючи подорож до Норвегії, я уявляла «язик Троля» або Trolltunga головною визначною пам’яткою. Це скелястий виступ над озером, який створила природа, а місцеві придумали легенду і позначили маршрут до нього.

Ми вивчили вздовж і поперек форум Вінського і, здавалося, добре розуміли, що нас чекає. 9 годин дороги туди і назад нас анітрохи не бентежили в описах маршруту, наш головний аргумент був такий – всі, хто ходили, не спортсмени, а ми-то впораємося вже точно швидше.

Ось як виявилося насправді:

Ми неспішно прокидаємося, снідаємо і виїжджаємо. По дорозі закуповуємо воду і пару яблук, будучи впевненими, що подужаємо маршрут швидше багатьох. Дуже необачно.

На стоянку до маршруту ми приїжджаємо в обід. Машин на парковці практично немає, але нас це не бентежить. У вересні в Норвегії мало туристів. Забігаючи наперед скажу, що в 16-17 годині вже всі спускаються з маршруту.

Вся стежка до «язика» промаркована. Перепад висот на маршруті – 700 метрів, а загальна протяжність – 12 кілометрів. Перші кілька кілометрів вгору колись давно можна було подолати на фунікулері. Але він давно зламаний, доводиться дертися вгору через ліс, який проходить поруч. Ми піднімаємося, жартуємо, балакаємо і ще не знаємо, що попереду дійсно 5 годин дороги в одну сторону.

Після першого підйому починається невелика рівнина з будиночків. Мені досі цікаво, хто ж там живе і невже їм постійно доводиться долати цю дорогу, щоб потрапити додому? Або вони вміють включати фунікулер? Або є стежка в обхід, про яку не знають туристи?

Ми бадьоро долаємо половину маршруту, зустрічаємо рідкісних туристів, які вже повертаються назад. Всі дивляться на нас і видають здивовані вигуки. І тут ми дізнаємося, що пройшли тільки половину маршруту і йдемо таким же темпом, як писали на форумах. Швидко прикинули, коли  опинимося на місці, і виходить, що повертатись додому будемо вже в сутінках. З їжі тільки яблука, ліхтарів немає. Але запаси води можна поповнити з потічків, є теплий одяг і велике бажання побачити «язик». Ми йдемо далі. Людей вже не зустрічаємо, тільки диких овець, що пасуться. В голові думки вже про зворотню дорогу, як це буде нелегко.

Здається, ось поворот і вже за ним «язик», але за поворотом новий, а фінішу все немає.

Ура! ми нарешті добралися до заповітного скелі. Як ми не намагалися поспішати, провели годину на Trolltunga. Шукали ракурси для фото, насолоджувалися видами і ловили дзен перед  дорогою назад.

Зворотна дорога дається ще важче. І справа не тільки у втомі. Моє травмоване коліно дає про себе знати, ми сповільнюється. Йдемо і намагаємося не думати про години шляху, а насолоджуватися природою. Навколо дуже красиво, і усвідомлення цього особисто мені додає сил.

Поступово погода починає псуватися, накочується туман, погіршується видимість. Доводиться дуже вдивлятися, щоб розгледіти «покажчики»: червона буква Т на каменях.

Після туману починаються сутінки, коліно вже ломить від болю, але ми нарешті доходимо до фунікулера. Внизу вже видно єдиний ліхтар на парковці, морально легшає.

Починається дощ. Ми вирішуємо спускатися вниз не через ліс, а по старих дерев’яних рейках. З усіх наших пригод найбільше пам’ятаю саме цю дорогу: ллє дощ, дерев’яні сходи ковзають, під ними півтора метра до землі, на плечах рюкзаки з фототехнікою. Йдемо в тиші, намагаємося зосередитися, прослизаємо періодично, але не падаємо.

Яке це щастя опинитися нарешті в машині, ми спустилися в 22.30 і це повне безумство. Не треба цього повторювати.